«Ми успішні лише разом», – історія голови Новопокровської ОТГ
«Ми успішні лише разом», – історія голови Новопокровської ОТГ
«Ми успішні лише разом», – історія голови Новопокровської ОТГ
Людмила Муркович понад двадцять років очолює громаду на Дніпропетровщині. Вона не чекала готових рішень – вчилася, шукала ресурси, об’єднувала людей і поступово створювала систему. Під її керівництвом Новопокровська громада з початком повномасштабного вторгнення зосередила зусилля на підтримці військових, внутрішньо переміщених осіб, жінок, дітей та людей літнього віку.
Шлях Людмили Муркович почався у школі: спочатку вона була старшою вожатою, потім – учителькою історії та правознавства, а далі продовжився у місцевому самоврядуванні.
«Я працювала в школі, була головою профспілки, завжди доводилося когось захищати, допомагати. Хотілося, щоб у людей було краще, щоб не просто відпрацьовувати день, а щось змінювати», – згадує Людмила.
Троє дітей, сину не було ще й двох років.
«Я не збиралася йти у владу. Але колеги сказали: у вас є енергія, є ідеї – спробуйте».
У 2002 році Людмилу обрали головою Олександропільської сільської ради.
«Мені хотілося щось поміняти, щоб територія була гарна, щоб люди жили в комфорті. Тоді все було занедбане: клуби без вікон, садочки напівзруйновані. Хотілося, щоб люди повірили, що це можна змінити».
Коли Людмилу вперше обрали головою, вона вирішила вчитися далі.
«Я вступила до Академії державного управління при Президентові. Потрібно було розуміти, як організувати громаду, як залучати людей і інвестиції, як працює бюджет. Після закінчення Академії вступила до аспірантури, здобула ступінь кандидатки наук із державного управління. Тема моєї дисертації – “Розвиток форм участі громади у вирішенні питань місцевого значення”. Знаходила в літературі найкращі практики в Україні та світі й втілювала їх у себе в громаді».
Через те, що коштів у бюджеті на розвиток не було, Людмила писала проєкти. Спочатку допомагала донька Альбіна (згодом, під час повномасштабної війни, вона очолила волонтерський центр громади та громадську організацію «Світочі»), а також колеги. Завдяки залученню коштів у селах Олександропіль, Бутовичівка, Михайлівка було проведено водопостачання; села Михайлівка та Новоандріївка газифіковано; здійснено капітальний ремонт Петриківського садочка, відкрито Криничанський садочок. Встановили близько 500 пластикових вікон і дверей у клубах, бібліотеках, школах, лікарнях, спортзалі; тоді ж відновили вуличне освітлення, відремонтували клуби та бібліотеки. Впорядкували сміттєзвалища, облаштували парки, встановили дитячі майданчики.
Коли в Україні почали створювати центри надання адміністративних послуг, Людмила заснувала перший у сільській місцевості центр надання адміністративних послуг. Щоб отримати доступ до реєстрів, встановити паспортну станцію й видавати паспорти, потрібна була юридична освіта – її відсутність у фахівців унеможливлювала це.
«Ніхто з колег не захотів вступати, тож я вирішила здобути юридичну освіту. Усе вдалося – ми відкрили перший сільський ЦНАП в Україні ще й із видачею паспортів. Послуги з реєстрації прав власності, земельних питань почали надаватися у десяти селах нашої сільської ради. Ми не були об’єднаною громадою, і на той час такі послуги надавалися в області лише у Дніпрі, Кривому Розі, Кам’янському й в Олександропільській сільській раді».
Людмила згадує, як у невеликому селі Гаркушине послуги надавали під час зливи просто під парасолею.
«Дві десятки хатин, немає магазину, немає старостату. Ми з валізою приїхали, люди збиралися біля пам’ятника і просто на місці оформлювали довідки. Так люди відчули, що влада може прийти до них».
Вчитися й працювати доводилося одночасно. Додатково сільська голова здобувала освіту з туризму.
«Коли ми об’єднали громаду, треба було показати, чим вона унікальна. Ми почали розвивати туризм, створювати маршрути, розповідати про людей, які тут живуть. Мені було цікаво, щоб кожен та кожна могли знайти себе в історії громади».
Поступово громада зростала – у 2020 році кілька сільрад об’єдналися в одну Новопокровську. Людмилу Муркович обрали головою об’єднаної територіальної громади.
«Ми одне одного не знали. Було п’ять рад, різні люди, різні звички. І ми вирішили провести фестиваль “Єднання” – щоб усі познайомилися. Кожне село показувало своє: хто в’яже, хто готує, хто співає. Ми поєднали історію і сучасність».
Коли почалася повномасштабна війна, той фестиваль став у нагоді.
«Ми не витрачали часу на знайомство – всі вже знали одне одного. З перших днів створили волонтерський центр “Небайдужі серця”. Їздили по селах, збирали людей, пояснювали, що треба діяти».
Волонтерство стало частиною щоденного життя громади.
«Ми виграли всеукраїнський проєкт “Сади для перемоги” й залучили бізнес. Купили морозильники, сушарки, автоклави, почали консервувати, сушити овочі, готувати сухі борщі для фронту й шпиталів. Долучилися міжнародні партнери. Це не просто допомога, а робота, яка тримає людей».
Люди давали останні гроші, щоб допомогти армії.
«Коли збирали на “народний дрон”, пенсіонери несли по двадцять гривень, казали: “Це наше небо”. Ми назбирали понад триста тисяч, хлопець у селі сам зібрав дрони, і ми відправили їх на фронт».
Вона пам’ятає, як громада приймала переселенців/ок.
«Телефонували просто з вокзалу в Дніпрі: “Заберіть нас”. Ми відправляли шкільні автобуси: спочатку забирали дітей, потім усіх інших. Приготували 25 місць, а приїхало понад сорок людей. Усі плакали – і ті, хто приїхав, і місцеві. Але розселили, допомогли, частина людей залишилася».
У 2025 році, залучивши донорську допомогу, реалізували проєкт, щоб зробити життя в громаді безпечнішим.
«Ми провели аудит, встановили 150 сонячних ліхтарів і камери спостереження. Відновили освітлення, облаштували укриття в школах і садках. Це дозволило повернути дітей до навчання».
Саме діти стали поштовхом до створення молодіжних просторів.
«Вони прийшли й сказали: “У нас дитинства не було”. Ми зробили кімнати, де вони можуть збиратися. Назвали це “центрами активності”. Тепер є простори й для ветеранів/ок – місця, де можна поговорити».
Попри війну, громада продовжує розвиватися.
«Ми розробили стратегію та інвестиційний паспорт, плануємо соціальне підприємство, щоб люди допомагали одне одному. Хочемо створити мініпереробку, щоб аграрії не продавали врожай за копійки, а постачали готову продукцію у школи й садки. Це робочі місця для наших людей».
Її власний розвиток не зупиняється.
«Я вступила на спеціальність “Психологія”. Зараз, коли повертаються воїни, коли відкриваємо центри життєстійкості, це потрібно. Люди мають мати підтримку».
Людмила зазначає, що жіноче лідерство в нашому суспільстві складне:
«Жінці нелегко – вона працює, тримає дім, дбає про всіх. Та якщо є надійний тил і віра, сил вистачить на все. Моя опора – моя родина. Чоловік, діти, а онуки – моє натхнення».
Про своє лідерство Людмила говорить спокійно.
«Так, усі ініціативи – мої. Але я не роблю нічого спонтанно. У мене все сплановано. Якщо бачу мету і знаю, що вона для громади, – вона обов’язково збудеться».
Вона не приховує, що працює багато.
«Робота важка, але я її люблю. Ми сюди прийшли за покликом серця. Людям судити, але я не вмію стояти осторонь. Ми успішні лише разом. Як у хорі: кожен має свій голос, а разом виходить пісня. У єдності – наша сила».
ДОВІДКА
Резолюція Ради Безпеки ООН № 1325 «Жінки. Мир. Безпека» (31 жовтня 2000 року) визнає ключову роль жінок у запобіганні конфліктам, миротворенні, відбудові й захисті прав людини. Документ закликає держави забезпечити участь жінок у процесах ухвалення рішень, у секторі безпеки й оборони, гарантувати захист від насильства, розвивати механізми профілактики та створювати національні й регіональні плани дій. Для громад це означає залучення жінок до органів управління, розвиток гендерно чутливих сервісів, захист і підтримку вразливих груп, а також прозорість і підзвітність місцевої влади.
https://www.facebook.com/novopokrovska.tg
